Година реквієм-онлайн "Крути - бій за майбутнє"

29 січня в Україні відзначається річниця бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

Завдяки звитязі та сміливості українських воїнів ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на декілька днів. У цей час відбувалися переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Важливі акценти

• -Бій під Крутами став успішною оборонною операцією. Наступ переважаючих сил ворога було зупинено на декілька днів. Це дало змогу представникам Української -Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу.
• -Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.
• -Незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії на початках силами добровольчих формувань.
• -Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Брестському договору) звільнили від більшовиків всю територію України.
• -Події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива.
• -Сміливість та жертовність крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому героїв Крут у публіцистиці часто називають “першими кіборгами”.

Історична довідка

Перша незалежність

У 1917 році постала Українська Центральна Рада, згодом була створена Українська Народна Республіка.

Прихід до влади у Росії більшовиків у листопаді 1917 року становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. У ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ в Україні, не пропускати із фронту (Першої світової війни) на Дон антибільшовицькі сили і відмовитися від утворення окремого Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили більшовицьку Росію у втручанні у внутрішні справи України та розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Напередодні бою

Більшовицькі сили наступали на Київ з двох напрямків. Загін під командуванням Михайла Муравйова просувався Полтавщиною, в той час як на Чернігівщині діяв 1-й Мінський революційний загін на чолі з Рейнгольдом Берзіним. Вважаючи полтавський напрямок найбільш загрозливим, українське командування спрямувало туди найбоєздатніші частини, зокрема, Січових стрільців та Гайдамацький кіш Слобідської України.

Всупереч розрахункам, основні сили загону Муравйова вирушили на з'єднання з Мінським революційним загоном. 28 січня вони заволоділи ключовим пунктом української оборони на Чернігівщині – станцією Бахмач. Здавалося, більше нічого не завадить більшовицькому наступу на Київ.

На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – курсанти  Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка та добровольці Помічного студентського куреня Січових стрільців (18-20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

Перші кіборги

29 січня 1918 року в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв при 16 кулеметах та з однією гарматою на залiзничнiй платформi. У росіян була десятикратна перевага в живій силі, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Брестський мирний договір

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу уряду укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

• визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;
• перехід Холмщини та Підляшшя до складу  України; Східна Галичина та Буковина мали бути виділені в окремий коронний край Австро-Угорщини;
• кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;
• відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;
• обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;
• постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншу сільгосппродукцію та промислову сировину.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала найрадикальніші закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися в місто. Розгорнулося мародерство і полювання на українських чиновників, офіцерів, усіх “підозрілих”. Жертвами “червоного терору” стали декілька тисяч киян. Вже наприкінці лютого 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ українці почали звільнення України від більшовиків. У квітні було звільнено майже всю Україну.

Бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Відео-огляд книжкової виставки-пам'яті "Свіча Голокосту не згасне"

27 січня в Україні і світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Цей День проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни.Офіційно визнано, що до 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному Яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними. 

Світова спільнота цього дня не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля стосовно окремої групи людей.

Люди мають знати про переломні та трагічні моменти у нашій історії, адже тільки усвідомлюючи минуле, можна розраховувати на мир та єдність у майбутньому.

До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту бібілотека підготувала відео-огляд книжкової виставки-пам’яті "Свіча Голокосту не згасне".

Календар подій бібліотеки за 2020 р.

"Соборна Україна: від ідеї до життя"

В Україні 22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, щорічно відзначається День Соборності.

Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави.

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель, в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій, в єдину соборну Українську державу.

Перше святкування Соборності відбулося 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час - автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.

Відтоді в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щороку.

З нагоди державного свята – Дня Соборності України бібліотека підготувала онлайн годину державності "Соборна Україна: від ідеї до життя".

https://www.facebook.com/600198956686724/videos/1112930622445623

15 січня – 150 років від дня народження Агатангела Кримського

Агатангел Кримський (літературний псевдонім А.Хванько) – людина – легенда, людина – унікум. Він – один із найпомітніших представників української науки та культури кінця 19 та початку 20 століття. 

Цікаве про Агатангела Кримського:

Народився майбутній великий вчений в місті Володимирі-Волинському на території сучасної Волинської області. Мати Агатангела Юхимовича належала до відомого польсько-литовського роду, батько був вихідцем з татарської родини з білоруським корінням. Один з предків вченого був муллою, але після конфлікту у 1696 році вимушено виїхав з Бахчисарая, побоюючись помсти з боку хана. Притулок він знайшов у Литві, де охрестився. Походження з Кримського півострова стало головною причиною отримання нового прізвища.

У 1884 році Юхим Кримський видав "Повний провінційний календар-альманах на 10 років", на сторінках якого розміщені твори Пушкіна, Лермонтова, Некрасова та інших авторів. Крім того, батько Агатангела Кримського відомий тим, що заснував у Звенигородці друкарню, де видавав переважно власні твори в жанрі полеміки, спрямовані проти шахрайства місцевої влади. За викривальні публікації Юхима Степановича навіть судили.

Займався Юхим Кримський також вивченням історії свого краю, він є автором нарису "Містечко Звенигородка". Ще одним напрямком діяльності Кримського-старшого можна назвати популяризацію наукових знань серед трудящих. У Звенигородці він заснував бібліотеку з більш ніж 2,5 тисячі видань української та зарубіжної літератури;

навчився читати майбутній вчений ще в трирічному віці, у 5 років батько віддав Агатангела в училище Звенигородки, де хлопчик навчався протягом 5 років;

в період навчання в Колегії Павла Галагана учителем Кримського був Павло Житецький, який і пробудив в учня любов до України, її літературі, історії. В результаті все подальше життя Кримський присвятив українській науці і культурі;

з самого дитинства Кримський дуже багато читав. Захоплення літературою було настільки сильним, що в Звенигородці батько забирав у сина книги, щоб дитина не псувала собі зір. Як виявилося потім, прагнення батька бажаних результатів не принесло. Під час проживання в Острозі майбутній вчений жив у тітки, яка працювала завідуючою в публічній бібліотеці, що відкривало хлопчикові ще ширші можливості для читання;

ще до навчання в гімназії Кримський вивчив французьку мову, пізніше список вивчених іноземних мов поповнився англійською, німецькою, іншими європейськими мовами з числа древніх і нових. У період навчання в колегії Кримський починає робити переклади з західноєвропейських мов на українську для публікації творів у рукописній шкільній періодиці;

вищу освіту Кримський отримав у Лазаревському інституті східних мов у Москві. У цей час Кримський познайомився з Іваном Франком, який для вченого став учителем не тільки в літературній діяльності, але і в житті політичному та культурному. Перші переклади на українську мову творів східних поетів Кримський робить під враженням від знайомства з Франком;

освіти, отриманої в Лазаревському інституті, Кримському виявляється недостатньо. Після його закінчення вчений вступає до Московського університету, де вчиться ще 4 роки, в результаті отримує повну філологічну освіту;

всього за своє життя Агатангел Кримський став автором понад тисячі публікацій, в числі яких монографії, підручники та твори іншого роду. Важливими в його науковій спадщині є праці з арабістики, семітології, іраністики. Дуже багато уваги вчений приділяв вивченню проблематики в розвитку української літературної мови, дослідження фольклору, етнографії;

переклади Кримського поклали початок цілій школі художніх перекладів східної поезії не тільки в Україні, але і в цілому по європейських державах;

відповідно до морфологічних ознак Кримський виділяв західноукраїнські та східноукраїнські говірки. Вчений був упевнений в тому, що українська літературна мова повинна розвиватися на підставі народної мови;

писав Кримський також власні твори - поезію, оповідання та повісті. Популярність здобув його роман "Андрій Лаговський", а також збірник ліричної поезії під назвою "Пальмове листя". Відмінною особливістю творів Кримського є максимум уваги автора до відтворення картини процесів, що відбувалися в психології персонажів;

часто Агатангела Кримського називають подарунком кримських татар Україні, чимало уваги вчений приділяв також вивченню історії і культури цього народу. Він підготував і видав роботу "Сторінки історії Криму" з 5 частин. Ґрунтовним експерти називають дослідження Кримського "Література кримських татар" з доповненням до нього "Антологія кримськотатарських поетів". При підготовці доповнення упорядником і перекладачем текстів виступив Осман Акчокракли.

Священну книгу мусульман Кримський вважав першорядним і досить надійним джерелом віровчення. Агатангел Юхимович прекрасно володів класичною арабською літературною мовою і прагнув всебічно і досить глибоко осягнути Коран. Як професійний арабіст Кримський переклав на російську та українську мову багато канонічних текстів ісламу, надавши свої глибокі коментарі;

феноменальна пам'ять була для вченого не тільки благом, а й проблемою. Нерідко Кримський розповідав знайомим, що анічогісінько не може забути, навіть якщо хоче забути про ту чи іншу подію або викинути з голови непотрібні відомості;

фізично сильною людиною Кримського було неможливо назвати. Від природи немічний і хворобливий, від читання величезної кількості книг він втратив більшу частину зору. Проте вчений був пристрасним по натурі - дуже любив музику, розумівся на мистецтві;

любов Кримського до музики допомогла відкрити світу талант тенора Леоніда Собінова. Вчений помітив талановитого виконавця, коли майбутній провідний російський оперний співак ще був хористом в трупі Миколи Садовського;

якби плани Олега Ольжича про відродження України, початковим етапом яких було створення парламенту, збулися, в ​​українській історії Агатангел Кримський був би не просто вченим-орієнталістом, українознавцем і поліглотом, а першим головою законодавчого органу. Ольжич планував запросити Кримського на цю посаду;

в науковій діяльності Кримський був непримиренним опонентом Михайла Грушевського. Вчений вважав, що роботи Грушевського є тенденційними, а вихідні дані часом взяті з недостовірних джерел;

надактивна наукова діяльність Агатангела Кримського була для нього єдиним щастям. В особистому житті щастям вченого доля не нагородила. Протягом усього життя він пристрасно, але таємно був закоханий в Лесю Українку.

Розкрилася таємниця почуттів Кримського тільки в день святкування його 60-го дня народження. На заході, який проводився в приміщенні теперішньої президії Академії наук, поет Павло Тичина прочитав вірш, присвячений Агатангелу Кримському. У творі згадувалася "вічно мрійлива Леся Українка", що і розкрило таємницю, яку відомий сходознавець багато років зберігав у своєму серці;

крім наукової роботи, на початковому етапі життя Кримського було наповнено турботами про брата і сестру, пізнє одруження щастя не принесло;

вагітна дружина Миколи Левченка після його арешту залишилася самотньою. Кримський одружується на жінці, щоб дати прізвище майбутній дитині. Щастя шлюб вченому не приніс, хоча свого названого сина Кримський дуже любив.

Згідно з даними з альтернативних джерел, з табору восени 1934 року Миколу Левченка звільнили як людину, психічне захворювання якого не піддається лікуванню. До Києва він приїхав і деякий час жив разом з дружиною і Агатангелом Кримським за адресою Мала Підвальна, 4, але до нормального психічного стану повернутися так і не зміг. Наприкінці 1934 року безробітний Левченко, якого до того ж шантажували чекісти, покінчив життя самогубством;

останні кілька років життя академік провів в Звенигородці, в батьківському домі. Після виходу з Академії наук ще одним випробуванням для вченого стала бідність. Відсторонення від роботи залишило вченого практично без засобів до існування. Незважаючи на старість, злидні і самотність, Агатангел Кримський продовжує працювати, займаються вивченням Сходу. Наукові роботи цього періоду йдуть переважно в стіл;

не покинув вчений в кінці свого життя займатися вивченням іноземних мов. На 70-му році життя Кримський зайнявся вивченням вавілонської і абиссинскої мов;

після приєднання до СРСР Західної України у 1939 році інтерес до діяльності Агатангела Кримського зріс. У прагненні створити позитивний імідж радянської науки і влади, Кримського запросили до Львова для читання лекцій, вчений ненадовго став знову шанованою людиною і затребуваним науковим діячем;

у 1941 році вже літнього вченого зі слабким здоров'ям таємно заарештовують, назвавши його "ідеологом українських націоналістів, який протягом цілого року очолював націоналістичне підпілля";

20 липня 1941 року винесено постанову НКВС із звинуваченням Кримського у всіх гріхах, які звично вказувалися при арешті інтелігентів в той час. Вченого разом з іншими патріотами вивозять до Казахстану, де 25 січня наступного року він помирає в лікарні в'язниці Кустаная від знесилення;

на протязі більше 50 років після смерті вченого про його долю родичам, друзям і близьким не було нічого відомо. Твори Кримського як "ідеолога націоналістів" на тривалий час потрапляють під заборону.

Біографія Агатангела Кримського:

1876-1881 роки - навчання в училищі Звенигородки;

з 1881 по 1884 рік - навчання в прогімназії Острога, після чого рік Кримський вчиться в другій гімназії Києва;

1885-1889 роки - курс навчання в Колегії Павла Галагана;

1889-1896 роки - навчання в Лазаревському інституті східних мов і МДУ на історико-філологічному факультеті. У 1896 році молодий вчений захищає звання магістра з арабістики в університеті Санкт-Петербурга і по слов'янській міфології в Московському університеті;

1896-1898 роки - Кримський відвідує Сирію і Ліван з метою удосконалення знань східної культури;

1898-1918 роки - робота в Лазаревському інституті східних мов, отримання звання професора по арабській літературі та історії мусульманського Сходу;

у 1918 році вчений переїжджає до Києва, де отримує посаду секретаря Української академії наук. Протягом наступних 10 років плідно і з різною інтенсивності перешкодами його діяльності Кримський працював в Києві;

у вересні 1921 році в знак визнання заслуг Кримського Раднарком УРСР вносить його в список вчених, яким гарантовано пільги і державне забезпечення, а також виплата допомоги родичам в разі смерті наукового діяча. Але вже з 1929 року починаються утиски Кримського, його позбавляють посад і можливості займатися викладанням;

у липні 1941 року Кримського заарештовують, в січні 1942 року науковий діяч помирає в табірній лікарні Кустанайської загальної тюрми №7;

реабілітація Кримського відбулася в 1957 році.

Увічнення пам'яті Агатангела Кримського:

постановою Радміну України від 7 травня 1971 року №203 педагогічне училище у Володимирі-Волинському отримало ім'я Агатангела Кримського. Зараз це Володимир-Волинський педагогічний коледж імені Кримського;

з 1992 року виплачується Волинська обласна премія імені Кримського. Отримують її за досягнення в галузі художньої літератури, документальної та науково-критичної літератури, а також авторам кращих творів жанру театральної режисури, акторам;

Соломія Павличко займалася дослідженням життя і творчості Агатангела Кримського. У 2000 році виходить друком її книга "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського". Роботу над дослідженням життєвого шляху Кримського Павличко не закінчила, на жаль, їй самій для цього не вистачило життя;

в 1996 році підприємство "Укрпошта" випустило марку із зображенням Агатангела Кримського;

біля педагогічного коледжу у Володимирі-Волинському встановлено погруддя вченого;

у Києві по вулиці Хмельницького, на будівлі колегії Павла Галагана встановлено меморіальну дошку в пам'ять Кримського.

15 СІЧНЯ 1992 РІК: ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ ЗАТВЕРДИЛА МУЗИЧНУ РЕДАКЦІЮ ДЕРЖАВНОГО ГІМНУ УКРАЇНИ

 

15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію Державного гімну України, автором якої є Михайло Вербицький.

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш поширився серед українофільських гуртків, об’єднаних у громади.

20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського  на проживання до Архангельської губернії під нагляд поліції.

Композитор Михайло Вербицький написав музику на слова Павла Чубинського.

У 1917—1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів УНР та ЗУНР.

17 червня 1917 року американське видання The New York Times опублікувало замітку про затвердження офіційного перекладу гімну України:

Nay, thou art not dead, Ukraine,

See, the glory’s born again,

And the skies, O brethren,

Smile once more!

As in Springtime melts the snow

So shall melt away the foe,

And we shall be masters

Of our homes.

Soul and body, yea, our all

Offer we at freedom’s call—

We, whose sires were mighty

Cossack braves.

 

15 січня 1992 р. музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображення у Конституції України. 6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України».

Законопроектом пропонувалося затвердити як державний національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплету і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Закон України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року.

Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.