30 березня 1746 р. - народився Франсіско Хосе де Гойя, відомий іспанський живописець і гравер

30 березня - 168 років від дня народження Вінсента ван Гога (1853–1890)

 

Голландського живописця. У квітні 1890 року в Салоні Незалежних були виставлені 10 його картин. На виставці побували Моне й Піссаро, які були у захваті від побаченого. Одну картину вдалося навіть продати за 400 франків – для ван Гога це був справжній тріумф. Невдовзі, в «Меркюр де Франс» з’явилася перша критична стаття, присвячена творчості художника. Критик Арбер Орьє називав ван Гога «не просто художником, але мрійником і фанатичним прибічником красивих утопій, що живе ідеалами». Яскрава характеристика досить влучно передає суть творчості ван Гога. «У нього є безкінечність і божевільне, сліпуче виблискування предметів. Це матерія; це природа, шалено переплетена в пароксизмі і піднесена до вершин кризи; це форма, яка стала кошмаром; колір, що перетворився в полум’я, бурхливі потоки і коштовне каміння; вогняні сліпучі фарби, палаюча пристрасть життя». Нині роботи ван Гога є одними з найдорожчих картин, що коли-небудь продавалися у світі.

29 березня - день пам'яті незабутньої Квітки Цісик

Кожен народ має певну ментальну особливість. Для українського народу пісня – це те, що поєднує між собою цілу націю.

Цієї весни Квітці Цісик, яка дала голос українській пісні в часи, коли український дух був пригнічений, виповнилося би 68 років (4 квітня). ЇЇ два україномовні альбоми «Квітка. Пісні України», випущений 1980 року, «Квітка. Два кольори» 1989 року ще й досі користуються широкою популярністю в українських домах по обидва боки Атлантики. Ця весна також - 23-тя річниця (29 березня) Квітчиної смерті.

Тож пропонуємо більше дізнатися про цю особистість із книги львівського письменника Романа Горака «Журавлі відлетіли…».

Ця книга - розповідь про співачку світового рівня, яка своїм голосом лікувала всіх зболених і стужених за втраченої Батьківщиною. Тих, хто відлетів журавлиним ключем на чужину і вже не зміг повернутись, і тих, хто залишився вдома. Це есеї про Квітку Цісик та її рід. Автор писав їх на основі архівних документів та спогадів сучасників Квітки Цісик. У книзі використано світлини з архівів Наталії Філевич, Ярослава Ясінського, родинного альбому Квітки Цісик. Книга має сім розділів-есеїв: Предки з Рудного, Василь Нагірний, Леви, Цісики, Батько Володимир, Сестра Марія, Квітка.

Квітка Цісик народилася 4 квітня 1953 р. в передмісті Нью-Йорка в сім’ї українських емігрантів. Її голосом захоплювався весь американський шоу-бізнес. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г’юстон та інші світові зірки. У час своєї творчості вона була однією з найдорожчих та найпопулярніших виконавиць джинґлів у США.

Говорячи про штрихи з біографії, дослідник творчості відмітив, що співачка вела дуже закритий спосіб життя, при тому виконуючи колосальну роботу. Зазвичай її день починався о 8 ранку, а закінчувався о 3 ночі. Співала пісні по пам’яті, чудово володіла українською мовою, хоч і з американським акцентом. Мала ґрунтовну філологічну освіту.

У родині Цісиків завжди говорили українською мовою і шанували звичаї свого народу. Дівчинка крім звичайної американської школи ходила у Школу українознавства. Роман Горак подає цікаві подробиці з життя наших земляків за кордоном, як вони зберігали традиції, співали пісні, об’єднувалися, підтримували один одного під час вимушеної еміграції, тужили за рідним краєм, намагалися не втратити зв'язок з Україною і передавали духовні скарби своїм дітям. Вразив факт із життя родини: «Вона ніколи не забуде, що коли надходила осінь, батько брав її на Союзівку, аби виглядати журавлів, які мали летіти на південь з Канади. Люди казали, що вони колись тут пролітали і можна було чути їх розпачливий крик… і сподівались, що може статись диво і їм вдасться побачити журавлиний ключ або ж почути його тужливий плач».

Проте журавлі не з’являлись і вона «… ніколи не бачила того журавлиного ключа, що ріже небо. Ніколи не чула розпачливого крику журавлів». Але вона заспівала про них. Це була її остання пісня - «Журавлі» на слова Богдана Лепкого. Вона для всіх, хто втратив батьківщину, але не втратив віри, що повернеться. Пісня полетіла і потрясла всіх…

Чути кру-кру-кру

В чужині помру,

Заки море перелечу —

Крилонька зітру…

Квітку Цісик цілком заслужено вважають й українською співачкою теж – саме вона відтворила і популяризувала за кордоном, серед діаспори найвідоміші наші пісні. Її дивовижне виконання «Пливе човен», «Ой верше, мій верше», «Карі очі, чорні брови», «Трембіта» не зміг повторити ніхто із сучасних вітчизняних співаків. А все завдяки рідкісному колоратурному сопрано, яке мала Квітка, і так званому «білому голосу» – унікальній манері фольклорного співу, якою вона володіла і яку можна почути в карпатських селах. Її голос брав слухачів у полон одразу і назавжди – він був неповторний і незабутній – поєднання сили, ніжності та щирості. Багатий голос Квітки змушував людей пишатися тим, що вони українці.

Послухайте цей неповторний і незабутній голос! https://www.youtube.com/watch?v=dpr9QN3lpKo

1 квітня – Міжнародний день сміху

1 квітня, – Міжнародний день сміху. Цей день не внесено ні в які календарі знаменних дат і всенародних свят, але його цілком можна віднести до міжнародних, оскільки він з однаковим успіхом відзначається і в Німеччині, і в Англії, і у Франції, і в Скандинавії, і навіть на Сході. В одних країнах 1 квітня називають День сміху, в інших — День дурня. Принаймні, так вважають в Англії і США, а в Шотландії – «Днем зозулі», в Японії – «Днем ляльки» і зовсім вже неделікатно називають своє першоквітневе свято жартів в Італії – «День дурня». В Україні ж це «День сміху».

У цей день кожен хоче пожартувати над кимось, тож ніхто не застрахований від розіграшів і навіть найсерйозніші люди мимоволі посміхаються.

На думку деяких дослідників, традиція жартувати 1 квітня походить ще від античного фестивалю Деметрія, який відбувався на початку квітня, і в основі якого лежала легенда про викрадення богом підземного світу Аїдом доньки богині Деметри — Прозерпіни. Пошуки доньки ні до чого не призвели — адже її крики були лише обманною луною.

Ще одна гіпотеза пов’язує святкування Дня сміху з весняним рівноденням за Григоріанським календарем

Є також версія про походження традиції з подій, що описані в віршах з одинадцятого по п’ятнадцятий глави двадцять восьмої Євангелія від Матфея . За цією версією, у день, що відповідає сучасному 1 квітня, відбулося Воскресіння Христове, а римська варта могили, поширивши неправдиві відомості про те, що тіло ніби-то було вкрадене учнями Христа, стала зачинателем звичаю поширення неправдивої інформації  у цей день.

Важко розповісти, звідкіля пішло це свято. Звичай веселитися, жартувати й обманювати один одного саме 1 квітня існує в дуже багатьох країнах. За однією версією, звичай жартувати 1 квітня, пов’язаний із перенесенням дати святкування нового року. Так, до другої половини XVI століття, європейський новий рік починався наприкінці березня. До цієї події готувалися, ходили один до одного в гості, дарували подарунки. Сама зустріч Нового року відбувалася 1 квітня. Пізніше, за наказом французького короля, початок року офіційно стали відзначати 1 січня, але багато підданих продовжували святкувати 1 квітня. Щоб позбутися старих традицій, їх стали називати «першоквітневими дурнями», стало модним їх розігрувати і висміювати. Пройшли роки, а традиція зустрічати перший день квітня жартами залишилася. Головне — щоб жарти були добрими і покращували настрій. Однак минули роки, перш ніж нововведення перемогло багатовікову звичку. Чимало людей через незнання чи через консервативні погляди продовжували обмінюватися привітаннями та подарунками в останній день колись новорічних свят — 1 квітня. Інші ж тішилися над ними й називали «квітневими дурнями» або «першоквітневими рибами», бо вони легше за все ловляться на гачок. Досі французькі кондитери виставляють цього дня величезних шоколадних риб, а дітлахи намагаються прикріпити до спин товаришів паперових рибок.

Хоча про виникнення першоквітневої традиції й існує чимало різних гіпотез, але багато хто вважає, що її корені сягають у середньовічну європейську «балаганну» культуру. По суті — це один із найстійкіших елементів язичництва, що осіли в християнській свідомості.

Одразу ж після весняного рівнодення давні римляни відмічали свято на честь божества сміху (Risus). Свято це поєднувалося з різними жартівливими обманюваннями. Римський письменник Апулей, автор «Метаморфоз», писав з цього приводу: «Забави ці, які ми щороку влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають які-небудь вигадки. Ми єдині з усіх народів, що умилостивляє забавами, веселощами та жартами божество, яке називається Сміхом».

У давніх індійців в квітні, першому місяці їхнього року, відзначався день народження богині Сіти. На цьому святі влаштовувалися і сценічні вистави, у яких індійці жартома обманювали одне одного, намагаючись таким чином привернути до себе богиню.

Перша письмова згадка про 1 квітня як конкретний День усіх дурнів знайдено в англійській літературі й датується XVII сторіччям.

Щоправда, стверджують, що у Франції він існував із 1564 року, коли там було введено новий календар, що пересунув Новий рік із 25 березня на 1 січня. Однак минули роки, перш ніж нововведення перемогло багатовікову звичку. Чимало людей через незнання чи через консервативні погляди продовжували обмінюватися привітаннями та подарунками в останній день колись новорічних свят — 1 квітня. Інші ж тішилися над ними й називали «квітневими дурнями» або «першоквітневими рибами», бо вони легше за все ловляться на гачок. Досі французькі кондитери виставляють цього дня величезних шоколадних риб, а дітлахи намагаються прикріпити до спин товаришів паперових рибок.

День сміху святкується зараз у всьому світі, але ніде не є вихідним. У США його називають «святом серця, а не держави». До речі, професор Стенлі Теп із інституту здоров’я в Окхерсті (Каліфорнія), стверджує: «30 хвилин сміху на день дозволяють пацієнтові, котрий переніс інфаркт міокарду, уникнути повторного нападу в найнебезпечніший період — перші півроку після нападу, — і потім жити повноцінним життям. Здоровим же людям ця кількість сміху подовжує життя на роки, іноді на десятиріччя».

У німців здавна існує звичай посилати кого-небудь, найчастіше дитину, за тим, чого не можна принести. Цей жарт називається in den Aprill schicken — «посилати кого-небудь у квітень» (обманювати), а той, кого обманюють, одержав назву Aprilnarr (переклад той же, що й з англійської). Існує думка, що цей жарт у англійців та німців з’явився як наслідування одному з епізодів

1 квітня в Україні

Як припускають науковці, до нас це свято прийшло з Німеччини, імовірно, на початку XVIII ст. Його називали ще брехливим днем або Марією-брехухою — одним із народних прізвиськ Марії Єгипетської — святої VI ст., день вшанування якої за старим стилем збігається з 1 квітня. Того дня дівчата дурили людей, аби верховодити майбутнім чоловіком.

Для цього дня маємо приповідку: «Першого квітня — брехня всесвітня!».

27 березня - Міжнародний день театру

 

Вперше про театр згадано в джерелах, датованих 497 роком до н.е. У них йдеться про проведення свята, присвяченого богу Діонісу. Перша будівля театру з’явилась у Римі в 55 році до н.е., там виконували вірші та невеликі п’єси, переспіви легенд і міфів.

Перший український стаціонарний театр був відкритий у Львові в 1795 році, а через 24 роки з’явилася перша українська п’єса «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського. А от у Тернополі у 1915 році Лесь Курбас заснував перший стаціонарний український професійний театр «Тернопільські театральні вечори».

Традиційно цей день проходить під девізом: «Театри як засіб взаєморозуміння та зміцнення миру між народами».

У театрі немає другорядних професій, тому цей день – письменники, режисери, композитори, художники, хореографи, гримери і костюмери, оператори світла та звуку, білетери. З нагоди Міжнародного дня театру в Україні проводять театральні фестивалі, артисти отримують нагороди та державні звання, а глядачі йдуть на прем’єри вистав. Творці театрального мистецтва професійне свято за традицією відзначають на сцені.

Театр є універсальною мовою спілкування, одним із найстаріших мистецтв, що осмислює дійсність і є реакцією на неї. Театр залишається надією гуманізму, дає людині шанс зберегти і утвердити гідність. Ми шлемо найщиріші вітання з нагоди Міжнародного дня театру усім, чиє життя та робота пов’язані з театральною сферою.

"Ліна Костенко поет і мислитель"

Митцю не треба нагород,

Його судьба уже нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Л. Костенко

19 березня 2021 року Ліна Василівна Костенко відзначає свій 91-й день народження. Геніальна українська улюблениця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Премії Петрарки (1994), нагороджена медаллю Святого Володимира, Почесною відзнакою Президента України (2000). У 2000 р. стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги і нагороджена Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року. 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Це ЖІНКА-ГЕРОЙ, котра принципово відмовилася від Премії Золотий Письменник України та звання Героя України, мотивуючи, що ці нагороди «як політична біжутерія їй не потрібні», адже у неї головне – Ім’я. Одна із найвпливовіших жінок давньої та сучасної України, яка стала незаперечним моральним авторитетом для українців.

До ювілею з дня народження Ліни Костенко в читальному залі бібліотеки організована викладка літератури

"Ліна Костенко поет і мислитель". На виставці представлені не всі твори поетеси, але в бібліотеці є такі видання, як прозовий роман “Записки українського самашедшого”, історичний роман “Маруся Чурай”, збірка поезій “Річка Геракліта”, поема “Берестечко. Запрошуємо до бібліотеки, де ви зможете ознайомитись з прекрасними творами письменниці.

Година гордості "У кожнім серці не байдужім, безсмертне слово Кобзаря"

 Кожного року в березневі дні ми відзначаємо річницю від дня народження 9 березня та вшановуємо пам'ять безсмертного Кобзаря - 10 березня. Минуло 207 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка - славного сина українського народу, але й сьогодні він, як живий, говорить зі своїми нащадками.

З нагоді цієї дати в читальному залі Публічної бібліотеки Локачинської селищної ради була проведена година гордості "У кожнім серці не байдужім, безсмертне слово Кобзаря".

Вшанувати великого Кобзаря та послухати геніальне Шевченківське слово, яке і нині викликає зачарування та подив, переймає патріотизмом, прийшли учні Локачинської філії Оваднівського професійного ліцею з викладачами та майстрами.

Своїми творами Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ, підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.

Із захопленням присутні слухали пророчі слова поета із творів "І мертвим, і живим, і ненародженим...", "Розрита могила", які прочитав Анатолій Гніровський".

У виконанні працівників будинку культури прозвучали пісні на слова Т.Г.Шевченка.

Вкінці заходу всі учасники виконали Шевченківський гімн "Реве та стогне Дніпр широкий...".

В бібліотеці оформлена виставка-інсталяція "Єднаймо душі словом Кобзаря"

«Ні, я жива! Я буду вічно жити!..», присвячена 150 – річчю від дня народження Лесі Українки

 Вогонь пісень Лесі Українки палає уже півтора століття. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея, як назвали її люди несла їм вогонь своїх поезій, цю іскру Божу за життя і несе зараз, устами нашими, її потомків. То ж нехай нев’янучими квітами вплітається у вогонь безсмертя славній землячці наша подяка з нагоди вшанування її 150 – річчя від дня народження. Хай звучить слово Лесі і слово про Лесю.

23 лютого 2021 року в читальному залі Публічної бібліотеки Локачинської селищної ради пройшла літературно – музична година

« Ні, я жива! Я буду вічно жити!..», присвячена 150 – річчю від дня народження Лесі Українки.

На заході звучали вірші Лесі Українки та пісні на її слова у виконанні дітей та викладачів дитячої музичної школи - солістка Маріанна Логвинюк та учениця 4 класу по класу фортепіано Аня Поколюк, учениці 5 класу Анастасії Помазанко Локачинської ЗОШ, працівників районного будинку культури.

Неможливо без хвилювання було слухати уривок з твору М. Олійника «Дочка Прометея», який прочитала ведуча заходу Ілона Веремчук.

На заході були присутні учні Локачинської філії Оваднівського професійного ліцею, користувачі бібліотеки та заступник начальника управління гуманітарної політики Локачинської селищної ради Наталія Сафронова.