ІВАН КОЧЕРГА: ВЕЛИКИЙ ДРАМАТУРГ, ЯКИЙ ПОКАЗАВ, ЧОМУ НІХТО І НІКОЛИ НЕ ЗАВОЮЄ УКРАЇНУ
Іван Антонович Кочерга (народився 24 вересня (6 жовтня) 1881 року в місті Носівка Ніжинського району Чернігівської області, помер 29 грудня 1952 року в Києві) - видатний український драматург, заслужений діяч мистецтв України, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня і двома орденами трудового Червоного Прапора.
У плеяді видатних українських письменників і діячів культури окремо стоїть ім'я Івана Кочерги - найяскравішої непересічної творчої особистості, чий талант збагатив золотий фонд української літератури і драматургії такими шедеврами, як «Алмазне жорно», «Марко в пеклі», «Свіччине весілля», «Майстри часу», «Ярослав Мудрий» і ін.
Завдяки творам Кочерги, написаним і згодом поставленим на рідній мові, що на початку 20-го століття було вкрай рідкісним явищем в умовах повальної русифікації, мільйони українців усвідомили, що вони не є «придатками» російського народу, як пропагувалося спочатку царською, а пізніше і радянською Росією.
А його драматична поема «Ярослав Мудрий» асоціюється з днем сьогоднішнім ще й тому, що, як і в часи легендарного князя, автор (а разом з ним весь український народ) вірив, що ніякі окупанти не переможуть, доки є справжні патріоти, що здійснюють подвиги в ім'я батьківщини, які увічнюють їх імена.
А творчість його називали і називають не інакше, як надбанням української літератури. У п'єсах драматурга, прочитаних або побачених в театральних постановках, постає «новий» українець - національно свідомий, який любить свій народ і його історію, не претендує на чуже, але й не віддає своє, готовий з високо піднятою головою до останньої краплі крові боротися за свою землю, за свою батьківщину, за все те, що і є сенсом його життя.
П'єси Кочерги мали приголомшливий успіх і досі є одними з «основних» в репертуарах провідних українських театрів: на них і сьогодні приходять сотні тисяч глядачів.
Його твори знайшли живий відгук у душах читачів і глядачів, стимулювавши інтелектуальний і духовний потенціал, без перебільшення, всього українського народу, ставши навіть більш популярними, ніж п'єси Островського, Б. Шоу, А. Грибоєдова, Лопе де Веги, Г. Ібсена , В. Гюго, П. Меріме і багатьох-багатьох інших найбільших драматургів планети.
Класик української поезії Максим Рильський відгукувався про Івана Кочергу як про людину «бездоганною душевної чистоти», він порівнював його творчість з кращими світовими творами драматургії:
А відомий письменник Остап Вишня вважав, що драматург володіє «благородним талантом». З ним згодні й багато професійних театральних критиків і літературознавців, що ставлять І. Кочергу в один ряд з такими титанами української літератури і культури, як Л. Українка, М. Куліш, І. Карпенко-Карий, І. Котляревський, М. Кропивницький, М. Старицький та ін.
За словами сучасників Івана Кочерги, він зміг побачити вищу красу життя - красу народної боротьби і самопожертви українського народу, красу подвигу, що відбилося в його творах.
Особливістю творів Кочерги було те, що в них, мабуть, як в жодних інших драматичних творах української літератури, особлива увага приділялася символам, які присутні практично в кожній п'єсі письменника. А найвищої майстерності в передачі драматичних і трагічних колізій за допомогою символіки, її багатопланових і часом навіть провокаційних можливостей, драматург досяг у п'єсах, які прогриміли на весь Союз і за його межами: «Алмазне жорно», «Майстри часу», «Свіччине весілля» та «Ярослав Мудрий».
У цих творах в повній мірі розкрився талан Кочерги як неперевершеного майстра гострого, захоплюючого сюжету, який переплітається з актуальними філософськими питаннями, що з давніх давен хвилювали людство. Він став єдиним в історії української драматургії автором, хто зміг так гармонійно, натурально, природно об'єднати динаміку сюжетного розвитку дії з показом глибини внутрішнього світу людини як мікрокосмосу, що відображає суть істинної природи речей у Всесвіті.
Літературознавці одностайно говорять про те, що твори Івана Кочерги не тільки найбільш повно і точно відображали тенденції його часу, але своєю філософсько-естетичною проблематикою виходили далеко за рамки описуваних історичний подій. Майже кожна п'єса класика, феноменально яскраво «воскрешаючи» історію України в її справжньому романтичному драматизм, разом з тим несла в собі загальнолюдські гуманістичні ідеї.
З особливою силою це проявилося в перлинах української літератури - «Алмазному жорні», «Свіччиному весіллі», «Ярославі Мудрому». У цих творах проблематика історичної пам'яті українського народу, єдності духовного, морального, естетичного в переплетенні з любов'ю до свого народу, до рідної землі, пошуку відповідей на одвічні питання про суть добра і зла, мабуть, досягла кульмінаційного розвитку в усій творчості письменника.
Так, багато в чому оригінальною для української драматургії є п'єса «Алмазне жорно», що відображає трагічні події 1768 року, відомі під назвою «Коднянська трагедія» або «Коліївщина» (кривава розправа польської шляхти над гайдамаками, учасниками національно-визвольного руху, в містечку Кодня біля Житомира), де автор не просто описує героїчне і трагічне минуле українців. Він досить оригінально підходить до глибинного осмислення «жорен історії», що втілилися в символічному образі «алмазного жорна», що стало свого роду філософським каменем української історії зокрема і світового соціуму в цілому.
Символіка цього способу досить багатогранна, починаючи від протиставлення двох каменів, як говорив сам автор, - дорогоцінного панського, але, по суті своїй, нікчемного, і звичайного жорна, яке символізує працю і помсту українського народу. Також цей образ символізує благородство і чистоту людських душ (Стеся, Хмарний, Ілько, Цвікловіц, Лія), соціальну несправедливість, що, немов жорно, давить український народ, а також прагнення наздогнати мрію, яка спокушає, як сяйво алмазу, але залишається всього лише ілюзією.
Але найбільшим досягненням Івана Кочерги, як вважають критики, стала наступна за хронологією написання п'єса - «Свіччине весілля». Основою для її сюжету послужив історичний факт: у 1506 році уряд Великого Князівства Литовського, до складу якого входили тоді й українські землі, заборонив киянам запалювати ввечері і вночі будь-яке світло (навіть свічки), щоб «не запалити місто». При цьому розкішний замок київського воєводи... сяяв вогнями.
У ході розвитку сюжету все чіткіше проявляється символічне значення світла: боротьба за право запалити світло є не чим іншими, як боротьбою за звільнення від гноблення, символом національного прозріння, позбавлення від влади пітьми. З проблемою боротьби за світло драматург оригінальним чином пов'язує звичай «женити свічку», що існував у Києві.
Ця романтична трагедія Івана Кочерги, продовжуючи кращі традиції жанру (творчість Шевченка, Лесі Українки, Пушкіна, Гете, Байрона, Ібсена і ін.), в той же час привнесла безліч новаторських ідейно-концептуальних і стилістично мовних засобів. Зокрема, автор сміливо поєднує елементи легендарного епосу з конкретними історичними реаліями, вельми реалістично описує побутові деталі, асоціації твору виходять далеко за рамки виключно національного архетипу, наповнені глибоким філософським загальнолюдським змістом.
«Свіччине весілля» унікально і мовним багатством: чудово виписані діалоги, індивідуальні особливості мови героїв (власне, як і самобутні самі персонажі), гармонійне поєднання білого і римованого віршування.
Літературознавці одностайні в думці, що «Свіччине весілля», розвиваючи кращі традиції драми ідей, значно збагатило не тільки українську, а й світову літературу ідейно-естетичними і стилістичними засобами жанру історичної драми плюс суто індивідуальними, «ексклюзивними» методами драматурга, що включають поєднання вишуканості форми з глибиною і масштабністю змісту.
Критики захоплено говорили про «Свіччине весілля»:
«Це нове досягнення драматурга, якому вдалося широко показати засобами сценічної дії народний рух і його героїв (Надія Андріанова);
«З появою «Свіччиного весілля» на сцені вперше в історії українського театру була розкрита хвилююча сторінка минулого життя нашого народу, до того майже не відображена в драматургії» (Кіндрат Сторчак);
«Я всім серцем люблю Вашу розумну сонячну творчість, я безмежно вдячний Вам за незабутні чудесні образи Ваших прекрасних п'єс» (Юрій Збанацький);
«Творчий досвід Івана Кочерги повчальний. Він показує, що можна змусити звучати свіжо навіть дуже далекі від нас події, вся справа в умінні опоетизувати матеріал, подати його так, щоб він звучав, по-перше, по-сучасному, а по-друге, отримав неповторно своєрідну художню форму. Тоді твір витримає будь-яке випробування часом. Прикладом тому є «Свіччине весілля» (С. Голубєва).
У роки Другої світової війни Кочерга створив драматичну поему «Ярослав Мудрий» - ще одну перлину української літератури. У ній автор довів до досконалості майстерність драматурга і поета, що проявилася в попередніх творах, зумів в гармонійне ціле з'єднати суб'єктивні дискусійні моменти з дійсністю і при цьому витримати напругу інтриги, зберегти динаміку і гостроту сюжету до останньої «крапки».
Відомо, що фашисти широко розповсюджували концепцію походження слов'ян від норманів. В «Ярославі Мудрому», описуючи київського князя Ярослава та інших патріотів рідної землі (Микиту, Журейка, Мілушу, Єлизавету), що борються з завойовниками, автор стверджував, що господарями української землі були саме українці - народ, який з гідністю проніс негаразди та біди крізь тисячоліття і переміг чергового агресора - нацистів. А як інакше, якщо народ на власній землі бореться за свою свободу?
Цікаво, що в сьогоднішніх умовах багато українців «Ярослава Мудрого» також асоціюють з боротьбою проти вже іншого агресора - східного. І вірять, що переможуть і на цей раз, адже вони захищають свою землю.
Поряд з цим в творі другою домінантою проходить тема взаємовідносин влади і народу. Письменник тут представив власний погляд на те, якими якостями повинен володіти істинно великий правитель, зобразивши справедливого, самовідданого і далекоглядного правителя, який чудово володіє мечем, але вміє при цьому бути великодушним, прощаючи, коли необхідно, ворогів, вміє вести складні дипломатичні переговори, будувати храми на довгі століття, любить читати мудрі книги...
Варто зазначити, що Іван Кочерга був також автором наукових статей з теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.), писав критичні статті, виступав у ЗМІ з матеріалами про театр, рецензіями на постановки вистав та ін.
Видатний драматург Іван Кочерга відкрив для українців безліч незвіданих, таємничих сторінок багатої, великої історії країни, показавши своїми творами унікальність і самобутність народу, який ніколи за тисячоліття не був підкорений, тому що ніколи не був підкорений його високородний дух.
Цікаве про Івана Кочергу.
Він був людиною замкнутою, уникав велелюдних зібрань, не любив давати інтерв'ю, внаслідок чого у багатьох сучасників складалося враження про нього, як про відлюдника.
На його робочому столі поруч стояли череп, старовинні середньовічні манускрипти, пісочний годинник і червона троянда.
Першу п'єсу українською мовою («Фея гіркого мигдалю») Іван Кочерга написав у 44 роки.
Від свого батька успадкував принциповість, чесність, старанність. У цьому плані вельми цікавий наступний факт.
Під час турецької війни, коли російські солдати, голодні і змерзлі, билися на перевалі Шипка, далеко в тилу високі військові чини вирішили «вкрасти з кожного солдата по рублю» з тих коштів, які виділялися їм на провіант, одяг, зброю. Але їх аферу викрив нікому не відомий штабс-капітан.
Високі армійські чини вирішили підкупити офіцера, запропонувавши йому за мовчання 40 000 рублів, на ті часи - нечувана сума (це все одно, що сьогодні 4 000 000 доларів). Але штабс-капітан, відмовився, що неймовірно здивувало чиновників. Більш того, він написав і подав вищестоящому начальству відповідний рапорт.
Результатом було покарання. Але не злодіїв і корупціонерів російської армії, а благородного і непідкупного штабс-капітана, якого вигнали з армії, сказавши: «Нехай дякує за те, що не судили за наклеп на ясновельможностей».
Цим штабс-капітаном був Антон Петрович Кочерга - батько майбутнього драматурга. До слова, принциповість батька була причиною частих змін його місця роботи. А коли Антон Петрович влаштувався залізничним службовцем, переїзди з місця на місце практично не припинялися.
В результаті переїздів сім'ї Іван побував у багатьох куточках України, у Польщі, на Кавказі, у Середній Азії. Але найдорожчим для нього місцем завжди залишалося невелике на той час містечко на Чернігівщині - Носівка. Місце, де він народився.
Варто сказати, що від матері Іван успадкував дар імпровізувати і... втілювати свої мрії в твори, які з кожним разом ставали більш гармонійними, досконалими, «зрілими», поки не принесли їх автору всенародну популярність і любов. А оскільки його мати часто розповідала хлопчикові історії з героїчного минулого України, він не міг не мріяти, уявляючи себе на полях битв, оточеним безстрашними лицарями, благородними князями, відважними борцями.
У Чернігові Іван Кочерга жив на тій самій вулиці, що й М. Коцюбинський, в будинку якого збиралися на творчі суботи представники української еліти, в тому числі В. Самойленко, В. Грінченко, М. Вороний, М. Чернявський, В. Блакитний і ін.
Доля однієї з кращих п'єс української і світової драматургії «Майстри часу», написаної Іваном Кочергою, досить терниста. Так, після закінчення роботи над твором драматург віддав її в Головний репертуарний комітет Народного комісаріату освіти. Але якийсь далекий від справжнього мистецтва чиновник, не зрозумівши п'єсу, незвичайну для того часу перш за все своєю оригінальною концепцією, новаторським відображенням сміливих творчих ідей, глибиною інтелектуалізму, заборонив «Майстрів» до постановки.
Після цього письменник вирішує запропонувати свій твір для участі у всесоюзному конкурсі на кращу п'єсу, перевівши її на російську мову. Він відправляє «Майстрів часу» своєму знайомому в Ленінград під псевдонімом. Той, в свою чергу, віддає п'єсу на конкурс.
У результаті журі високо оцінило «Майстрів часу». З 1 200 п'єс, які надійшли на конкурс, відзначено було тільки п'ять. І серед них - твір Івана Кочерги, який отримав третю премію. Це принесло українському письменнику популярність у всьому Радянському Союзі, а його п'єса була переведена на безліч мов.
Біографія Івана Кочерги.
Іван Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в м. Носівка на Чернігівщині в сім'ї залізничного службовця, колишнього штабс-капітана.
У зв'язку з частими переїздами сім'ї майбутній письменник початкову освіту здобував вдома.
У 1891 році сім'я зупиняється на постійне місце проживання в Чернігові, де Іван вступив до гімназії, яку закінчив в 1899 році, і продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету.
Під час навчання у Київському університеті Іван Кочерга зацікавився стародавнім правом, побутом ремісничих цехів, в цілому життям середньовічних міст. Пізніше письменник використовує ці знання в багатьох своїх творах, в тому числі у «Свіччиному весіллі», «Алмазному жорні», а також у своїй першій п'єсі - «Пісня в келиху».
У 1903 році повертається до Чернігова і влаштовується працювати ревізором контрольної палати. У цьому плані його «чиновницька доля» була схожа з долею багатьох українських письменників, в тому числі таких відомих, як П. Мирний, О. Олесь, М. Коцюбинський та ін.
За сумлінну працю та старанність отримав чин колезького асесора, був нагороджений орденом Станіслава 3-го ступеня.
У 1904 році в газеті «Чернігівські губернські відомості» публікуються кілька театральних рецензій Івана Кочерги, але не під його справжнім ім'ям, а під криптонімом «І. А. К.» або під ім'ям одного з героїв його майбутніх п'єс - Карфункель. Всього ж драматургом було написано близько 90 рецензій.
У 1910 році Іван написав першу свою п'єсу російською мовою «Пісня в келиху», яка лише у 1926 році була вперше поставлена в Харківському народному театрі в перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню». Але і постановка не мала успіху.
Друга п'єса Кочерги «Дівчина з мишкою», написана у 1913 році, вже користувалася успіхом. П'єса у 1914-1915 роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.
У 1914 році Кочерга переїздить до Житомира, де працює в робітничо-селянській інспекції.
У 1925 році після багаторічної перерви в творчості драматург написав першу п'єсу українською мовою - романтичну комедію «Фея гіркого мигдалю».
У 1927 році Іван Кочерга написав історичну драму «Алмазне жорно», якою зацікавилося багато театрів і яка згодом мала величезний успіх.
У 1928 році влаштовується на роботу в житомирську газету «Робітник». В цьому ж році пише п'єсу «Марко в пеклі», що набрала розголосу.
У 1930 році Іван Кочерга написав п'єсу «Свіччине весілля», що прозвучала на всю Україну і далеко за її межами. Цей твір став одним з епохальних в творчості письменника. Його згодом поставило чимало обласних театрів, а також Київський драматичний театр ім. І. Франка.
Успіх «Свіччиного весілля» надихнув драматурга на створення нового шедевра - філософської комедії «Майстри часу», що ввійшла до скарбниці української літератури.
У 1933-1938 роках Кочерга пише філософську комедію «Майстри часу», за яку на Всесоюзному конкурсі отримує третю премію.
У цей період переїжджає до Києва. Там бере активну участь у громадському житті, в діяльності Спілки письменників України, працює з творчою молоддю. Пише п'єси «Підеш - не вернешся», «Ім'я», «Вибір», п'єсу для дітей «Чорний вальс».
У 1939 році за видатні заслуги в розвитку української літератури Іван Кочерга нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
У 1940 році драматург пише комедію «Іспит з анатомії», відзначену на Всесоюзному конкурсі.
З 1941 по1944 рік знаходиться в евакуації в Уфі. Працює в редакції журналу «Театр», а також в редакції газети «Література і мистецтво». У цей час він створює кілька п'єс: «Чаша», «Нічна тривога», «Китайський флакон».
У 1944 році письменник повертається до визволеного Києва. В цьому ж році з-під його пера виходить драматична поема «Ярослав Мудрий», визнана вершиною творчості І. Кочерги.
У 1946 році відбулася прем'єра «Ярослава Мудрого» в Харківському державному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Спектакль був відзначений Державною премією СРСР. Однак сам автор п'єси лауреатом не став.
У 1948 році Іван Кочерга нагороджений другим орденом Трудового Червоного Прапора. У цьому році він створив останню свою п'єсу «Пророк», присвячену Тарасу Шевченку.
У 1950 році письменнику присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв України.
29 грудня 1952 року Івана Кочерга помер. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Увічнення пам'яті Івана Кочерги.
На фасаді будинку в Києві, де жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку.
У пам'ять про великого українського драматурга в Україні випущений конверт із зображенням Івана Кочерги:
Театр в Житомирі носить ім'я одного зі своїх видатних жителів - Житомирський академічний український музично-драматичний театр ім. Івана Кочерги.
На честь І. Кочерги в Києві, Чернігові, Луцьку, Житомирі його ім'ям названі вулиці.
